Століття Якова - Страница 39

Майор простяг йому руку. Потиск вийшов міцним. Якийсь час ішли поруч мовчки. Нарешті майор спитав те, що й мав спитати: чи є пані Зося, ви ж знаєте, про кого я мувлю, його жонкою, а як що так, то де вони живуть?

Яків сказав правду. Додав, що має трьох доньок. Пан Кшиштоф зітхнув і після довгої мовчанки тихо мовив, що заздрить йому, улану Меху. І що, певне ж, Зосі нелегко було призвичаюватися до сільського життя.

– Нелегко, – сказав Яків.

Руки Зосині побачив – порепані, у землі, у гноєві.

І ті, колишні, білі, пещені, з довгими тонкими пальцями.

– Нелегко, авжеж...

Повторив, зітхнув. Прикрість народилася. Він винен чи....

– Дивна вона жінка, – почув у відповідь.

Ще через кілометр-другий мовчазної ходи майор сказав, що він бажає улану Меху вижити у цій круговерті смертей і вернутися додому. Якщо ж із ним щось трапиться, може бути певен – він, Кшиштоф Собєський, якщо залишиться живим, потурбується і про Зосю, і про трьох її доньок. Адресу його він знає. Як, до речі, їх звати, ваших доньок?

– Параскева, Зося і Улянка, – відповів Яків.

– Вельми добжі імена, – пан майор Кшиштоф Собєський приклав руку до своєї конфедератки. – Честь маю, пане улане. До відзеня.

Майор вернувся до голови колони, де йшли офіцери. За весь виснажливий п’ятиденний марш, коли йшли і вдень, і вночі з невеликим перепочинком, під час якого спали прямо на землі, Яків бачив майора Собєського тильки здалеку. Лише пригадав їхню останню розмову. Тоді, перед його звільненням зі служби. Його власне побажання щастя. А бач, як вийшло. Чи сам пан майор має законну жінку?

У таборі під Дембліном рядових жолнєжів і офіцерів розлучили. Офіцерів погнали кудись деінде. Яків побачив, як шикують офіцерів, і щось його підштовхнуло. Він кинувся до тієї офіцерської колони. Німець-вартовий наставив на нього автомата.

– Век! Шіссен!

– Я... Я хочу сказати щось пану майору, – крикнув Яків.

Майор Собєський почув його крик і підійшов до німецького обер-лейтенанта, котрий стояв збоку, та щось йому шваргнув не по-польськи, мабуть, німецькою. Той щось гаркнув у відповідь і змахнув рукою. Певно, дозволив балачку офіцера з солдатом.

Майор наблизився до Якова, спитав, що він хоче. І Яків промовив крізь клубок, що з’являвся в горлі, навіть не в горлі, а наче з грудей вилазив, що хоче сказати пану майору – Параскева, старша донька, не його, а, певне ж, пана Кшиштофа. Пана, пана Кшиштофа.

– То є правда? – спитав майор.

– Так.

– Матка Боска, – прошептав майор, і на його очах з’явилася зрадлива волога.

Граф-майор хотів щось сказати, та лише круто розвернувся і майже побіг до своєї колони. Колона рушила. Яків пішов до своїх. Чи виживе майор у круговерті смертей? А він сам?

10

Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила – ні Божа, ні людська – не годна її спинити. Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненої гри чи, гірше того – здмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити.

Спалахи білого світла крізь морок літ. Чоловік серед пожарищ у чужім краю.

Демблін. Рік від Різдва Христового 1939-й. Польське місто і німецький табір для полонених польських вояків. Холодний осінній дощ, що робить одежину – ще недавно такі чепурні мундири жолнєжів Війська Польського – мокрою, мов хлющ, викручуй не викручуй, набряклою, що от-от розлізеться чи вибухне од тої мокрості. Баланда двічі надень. Коли ведуть у кар’єр довбати й вантажити камінь – раді.

Голос: та скільки ж можна знущатися, ми полонені, а не свині.

Постріл, потім автоматна черга, чийсь зойк і крик.

Чутки: у східних кресах, на Волині й Галичині, вже хазяйнують совєти, встановлюють свої порядки. А німці українців от-от додому мають відпустити. Бо така угода в них з тим вусатим московським дідьком.

Листопад. Дощі стихають, на зміну їм приходить ранній дошкульний мороз, і тих, хто вижив, заганяють в бараки. Одного разу до їхнього бараку заходить охоронець і оголошує, що всі, хто є за національністю не поляк, а українець, повинні вишикуватися на плацу.

– Хлопаки, додому поїдемо, – радо кричить хтось.

Перед завмерлим строєм похмурих, неголених з’являється дженджуристий німець, щось гарчить.

Перекладач чистісінькою українською мовою:

– Гер капітан пропонує всім українцям записуватися до особливого підрозділу доблесного вермахту. Всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих.

– Ого, – присвистують у строю.

П’ять тисяч злотих! Матір Божа! Яків і помріяти не міг про таку суму. Як помогла у хазяйстві та тисяча злотих, яку привезла як «придане» Зося! Сяк-так, але таки вилізли з безпросвітної бідності.

П’ять тисяч злотих! І можливість вирватися з цього пекла...

– Йдем? – сусід по ряду торкає за руку. – Я йду. Не будь дурнем. Потім з теї армії і змитися мона.

Змитися? Куди? Яків почуває себе мишкою, перед якою клітка за дармовим сиром. Ци великим шматком сала. Селянський розум підказує Якову – не чіпай тую лакоминку. Клітку неодмінно зачинять. За воротами цего страшного табору. То не солодка воля, а неволя з присмаком цукру.