Століття Якова - Страница 38

Вона раптом схопила якогось дрючка й уперіщила чоловіка по плечах. Яків сахнувся і вибалушив очі. Жінка, яка пройшла Крим і Рим, дорікала йому за його давнє кохання!

А Зося кинулася до нього й почала, як уже бувало, бити кулачками по плечах й навіть дряпнула по лиці й шиї, губи зачепила.

– То ти, кур..., ще мені дорікатимеш?

Закричав, не тямлячи себе. Зося ж розлюченою тигрицею продовжувала дряпатися. Він схопив її за руки, міцно стис, а тоді нагнув і задер спідницю. Зблиснули округлі звабливі сідниці, які він так любив. Але цього разу Яків схопив якусь галузку й став хльоскати по тих сідницях. Зося закричала не своїм голосом. На крик вибігла свекруха. Залементувала й собі: що ти робиш, гаспиде окаянний? Відчувши підтримку, Зося зарепетувала ще дужче й залаялася по-польськи. О, вона вміла лаятися – затяжно і смачно!

Яків ще раз шльопнув її по тій дупці, яку хотілося поцілувати, сплюнув і пішов до хати. Жінки трохи ще полементували, поойкали, а тоді Зося зайшла і, наче нічого й не було, поставила на стіл банячок з борщем. Тільки перш, ніж вийти, спитала:

– Невже тая дєвка догоджала тебе лєпше, чєм я?

– Твою матір, – лайнувся було Яків, але тут його став розбирати сміх.

А що в роті бульба була, то мало не вдавився.

А Зоська вже коло порогу обернулася:

– Пойду до жида, куплю зельонки. Сам і змастиш вечором рани на моей дупі.

Як не дивно, дружба між Зосею і Улянкою не припинилася, а стала ще тіснішою. І був навіть випадок, коли Тиміш та Улянка в них гостювали. Тиміш вийшов було попалити, а за ним і Зося. їх не було довгенько. Та, виглянувши у вікно, Яків побачив – прямують обоє до гайку. Того гайку, що за їхнім городом, де вони з Улясею не раз зустрічалися.

Улянка теж підійшла до вікна. Торкнулася його плеча.

– І як тобі цеї голубочки? Бач, куди посагонили...

Яків стрепенувся, штовхнув щосили Улянку, вибіг на двір. Жінка кинулася за ним, схопила за руку.

– Стій, навіжений! Хай собі йдуть. Ци заздро стало? Не кипи. Може ж, мій Тиміш і тобі синка змайструє, як ти мені.

– Сука! Всі ви суки!

Яків відштовхнув Улянку і кинувся бігти. Лють і гнів застилали йому очі. На краю, коло рова, навіть упав. Звівся, вилаявся, кинувсь до містка.

Тиміш і Зося стояли посеред гайка. Тиміш щось їй розказував, показуючи на маленький струмочок, що перетинав гайок. Вони його не помітили. Яків спинився, відчув, як палають щоки.

«Дідько візьми, ця жінка...» – тільки й подумав. І повернув назад.

На подвір’ї стояла й насмішкувато дивилася Улянка.

– Не знайшов?

– Та йди ти...

Улянка засміялася. Дзвінко, по-дівочому чи навіть по-дитячому.

– Ходімо вип’ємо. Там ще, здається, крапелька лишилася.

– Не хочу...

Він стояв на порозі. Улянка наблизилася. Стала зовсім перд ним, близько, взявшись руками в боки.

– Невже в тебе все минуло? – спитала, й щось у її голосі мусило Якова відвести очі.

– Що минуло?

– Ніби ти не знаєш...

Він ухилився від її простягнутої до його чуба руки. Відчув остаточно – таки минуло.

Зося й Тиміш все не поверталися і вернулися десь так через годину. Улянка зустріла їх жартами. А Яків, хоч і тоже жартував, був ладен убити. Всіх трьох.

9

– Я буду тебе чекаць, – сказала тепер Зося. – Моцно чекаць. Ми будем чекати. Учотирьох. Вшістьох.

Підійшла ближче, дала чоловікові на руку Улянку. Мала щось пролепетала, торкнулася татової щоки, носа.

На Зосиних очах блищали сльози.

– Будь проклята цея война і тотий шваб, котрий до нас лізе.

Коли вже він з усіма попрощався, поцілував вкотре маленьких своїх, Зося ще раз припала до нього, зашептала:

– Толькі спробуй не вернутися. Найду могілу й викину твої погания кості. Маткой Тарнобжегской присягаюсь. Господи Боже милостівий, що ж то таке єстем на свете бялим? – І далі, ще гарячковіше: – Я буду молити і свою Матку Боску, і Матір Божу... Обіцяй, що берегтимеш себе?

Він пообіцяв. І таки вернувся, живий, хоч і стомлений та змарнілий.

Але пережив і дурну атаку, коли мчалися на конях на німецькі танки. І відступ аж до Бугу, оточення біля Грубешова. Їхній пошарпаний уланівський полк потрапив у німецький полон у повному складі – всі, хто лишився в живих. Воював тепер Яків на гнідому коні. У червоного був свій власник. У тій безглуздій атаці він бачив, як падав підстрелений кінь, його колишній кінь, до якого він досі чомусь не наважився підійти, і кинувся, щосили пришпоривши свого теперішнього, до того місця.

Вершник лежав убитий з відкинутою набік головою.

Червоний конав, дивлячись на нього жалісливим оком. Раптом він заіржав і спробував звестися на ноги.

«Господи, впізнав», – раптом подумав Яків.

Кінь бився в конвульсіях. Яків не знав, що ж робити. Пристрелити, щоб не мучився? Кінь ще раз слабо заіржав. А прямо на Якова вже мчалася гора крупівського заліза. Яків розвернув коня. Не стримався, озирнувся. Танк якраз був на тому місці, де вмирав його червоний кінь. Подумав саме так – вмирав, а не здихав.

Розвернувся і, не тямлячи себе, помчав назустріч танку. Кулі з кулемета просвистіли поряд. Він пробіг поряд з танком, рубонув шаблею по броні й, промчавшись ще з десяток метрів, стрімко розвернув коня. На те місце, де лежав червоний, не було сили глянути. Кинувся наздоганяти своїх.

Кшиштоф Собєський служив у тому ж полку і був уже майором і начальником полкового штабу. Під час походу Яків бачив його разів зо два-три. А тут, у колоні, яку гнали на захід, його раптом торкнули за рукав. Озирнувся.

– Пан улан Якуб Мех?

– Так точно, пане майор, – приклав руку з відставленими пальцями до голови, хоч конфедератки на ній не було.