Століття Якова - Страница 25

– Що я міг вдіяти? – казав Яків.

«Усе, що міг, зробив», – думав.

Думки наштовхувалися одна на одну. Пекло те, що зробив з тим чоловіком. Швидше б померти, а перед смертю покаятися, часом думав.

Знав, що Оленка мусить жити. Мусить йому написати. Тоді можна буде і вмерти. Типерка, коли її нема, коли закінчилися спогади про її перебування, мовби прокручене кіно пам’яті, не знав, чим жити. Ходити до сусідів? Та ж жодного ровесника в живих не осталося...

Одного дня Ніна принесла-таки письмо. Ступила на двір, дістала з сумки конверта – танцюйте діду.

Який трепет пройняв тогді Якова. З його душі високо-високо в небо вилетів голуб. Саме ж небо з лагідними очима схилилося над ним, і він погладив його рукою. Тепла хвиля вдячності залила його. Нарешті! Нарешті вона згадала про старого! Його! Свого старого діда!

«Ось і все», – сказав собі.

Та лист був од сина Артема, відставного майора, колишнього військового інженера, що жив у далекій, ніколи не баченій Яковом Пермі. Ніна й прочитала листа.

«Здравствуй, папа Яшка! – читала Ніна. – Прими, как говорится, массу пожеланий и прочая. Решил вот тебе написать, поскольку приехать в этом году опять не собрался и вряд ли теперь приеду, поскольку пенсию мою частично отдаю долгом, а частично истрачиваю на имоверные потребности. Колька, твой внук, мог бы приехать, да алкаш заделался хуже меня, да и Лилька его не пустит, за копейку удавится, к тому же говорит, что мы не видели в этой Хохляндии, где теперь они без газа сидят на нашей трубе, все разворовали, да всех приезжих, которые по-ихнему не балакают, заставляют сдавать экзамен под автоматом. Глупая баба, тато Яшка! Но однако жизнь в целом может быть, и если от моей сестры, которой посылаю пламенный привет, телеграммы не было, значит ты живой, дорогой папаня, и, возможно, в этом есть смысл, что я не приезжаю, поскольку какой-то хренов философ говорил, что ожидание продлевает эту самую е... (тут Нінка ковтнула слину, і Яків зрозумів, що синок утнув якесь не те слово) жизнь, то, ожидая меня, ты и дожил, ха-ха, вроде до, если только не ошибаюсь, 99 годов – и это дает мне тоже некоторый шанс, хотя, как правильно говорит Тинка, моя новая бабенция, когда-нибудь познакомлю, пить надо меньше, тогда, может быть, и доживешь, и правильно говорит, тогда есть шанс. От Ритки, внучки твоей, никаких вестей, да там и Маринуха, моя бывшая, не даст слово написать любимому папке. Собирался тоже к ним поехать, как и к тебе. Вот и все, врать не буду, ностальгия по селу есть, рыбки охота половить в наших озерцах, да сражает неподъемность, все же седьмой десяток уже бежит. Но ты продержись до сотки, вот тогда и встретимся, если пригласишь, конечно. Шучу, не обижайся. Сам приеду. Погода у нас хреновая, третий или четвертый день дождь и четыре дня до пенсии невмоготу, только и письма писать. Поклон всей родне, а Ольге, конечно, большая любовь, хотя ей она к одному месту. Твой сын Артем».

Яків, звісно, Нінці за письмо й читання подякував, власноруч приготовленим яблучним соком пригостив. Ще стачило сили за день десяток чи й більше яблук втерти на старій тертці, видушити сік крізь марлю та дати настоятися – ціла літра получилася, упрів, довго віддихувався, робив перерви, али от він, чуть-чуть цукру добавив і, як каже його онука Ганна, – люксово вийшло.

– За твоє здоровля, – чокається Яків.

– Уп’юся, то листи й газети загублю, – сміється Ніна.

Якову добре. І що син згадав, хоч міг би й приїхати, з півтора десятка літ вже як приїздив, міг би й зібратися, али нехай, звісточка тоже ни кепсько. Живий, а що життя не вельми тепер у нього путяще, то що ж, був і офіцером, гордився колись Яків сином, і внуки статні, шкода, що Колька п’є, невідомо, чи й роботу має, писав колись Артем, що син у Китай їздить, барахлом торгує, а був же... Дай, Боже, пам’ять, техніком коло самольотув, щось там не склалося, скоротили чи що.

– Ваш Артем знов женився? – питає Ніна.

– А дідько його відає. У нього, як з Мариною свею розвівся, – не розбереш, ци то законна, ци так, на віру живуть.

– Тепер більше – на віру, – зітхає Ніна.

П’ють сік. Мовчать.

«Зроблю ще вина», – думає Яків.

Мусить зробити. У нього й вино, й наливка завше файні виходили. Більше гинших пригощав, ніж сам пив.

– Я піду, дядьку Якове, – озивається Ніна.

– Іди, хай Бог береже. І письмо принеси од теї дівки.

Ніна ставить склянку на старущий стіл, що тулиться до тину.

Витирає губи. Дивиться, наче хоче щось сказати й не одважується.

– Якби ви-те, дядьку Якове, знали її адрес...

– пять двайцять п’ять, – сердиться Яків.

Не знає він адресу. І Валік, каже, ни знає. Фамілію запам’ятав та що з того, куди писати, а як і написав би...

Боїться щось не те получити у відповідь. Таке, що вб’є... Вб’є надію?

12

– То ти, Зосько?

Яків питає спросоння, бо ще не розплющив очі, а здалося, що хтось біля ліжка стоїть, навіть коло нього примоститися хоче.

Нікого в хаті. И не могло бути. Просіюється осінній світанок. Не засне тепер. За пліт сон одійшов.

* * *

Зоська. Зося. Зосечка. Тогді, в тому Тарнуві, скільки ж разів вони кохалися! Вона була невтомна й вигадлива. Він... Він прикипав до її тіла, воно змушувало прокидатися вночі й, ризикуючи потрапити до рук вартовому чи патрулю, йти в місто.

Йти в місто.

До неї.

Якось Зося розказала про свою велику любов. До шляхтича, який нею покористувався й зник. Тобто не зник, а обрав іншу, багатшу. Як вона почала після цього мстити сама собі й своєму тілу. Мстити... Ти знаєш як...

– Хто я тобі? – спитав Яків після тої розповіді.