Століття Якова - Страница 24

Тут голову Якова пронизала блискавка. У тій блискавці він побачив двох чоловіків. І третю – Оленку. Він захитався. Ледь устояв на ногах.

– Ви-те самі наказали тому... тому охоронцю спокусити Оленку? – прохрипів Яків.

Ростислав раптом засміявся. Зирнув так, що в Якова мурашки тілом побігли й засміявся.

– Здогадливий дід. Здогадливий... Я її перевірити хотів... А тепер... Не бійся... Я її не вбиватиму... Верну те життя, що заслужила...

Тут Яків відчув, що він от-от пожаліє цього чоловіка. Пожаліє, бо... Бо сам був чоловіком. І тоді порятує його, цего напасника. А той уб’є і його, а найголовніше – Оленку віддасть у притон. І він стрельнув.

10

Яків пішака вернувся додому, як вже геть стемніло. Бо мусив засипати колодязь. А потім згадати, як колись у колгоспі, вже зовсім був дорослим, п’ятидесятник розміняв, а заради інтересу навчився на машині їздити. Таки зміг завести й цюю дорогушу машину, сісти за кермо, пустити, аби ледь-ледь ішла, а тоді вивалитися на ходу з кабіни в траву.

Довго лежав напівпритомним. Нило від удару тіло. Підводився й не міг підвестися. Падав на бік, зводився на лікті, зновка падав. Кликав смерть і знав, що не докличеться, а якщо й прителющиться стара карга, то днів за два-три. А стильки ждати він не міг. Такечки звівся, сів, чіплячись за траву і начеб малий корчик, потім до дерева доповз. І тримаючись за стовбур, став зводитися на ноги. Нарешті звівся. Хилитався світ. І все ж на ногах стояв.

Над ним стиха шумів ліс. Розмірено, неспішно. За лісом – Яків знав – стоїть лагідна осіння погода. І все ж він й инше відав – щось змінилося у цьому лісі. Щось змінилося. Ліс не є і не буде таким, як був досі.

Глуху загрозу відчув Яків у тому розміреному приглушеному шумі. Тая загроза наростала десь здалеку. Може, й не прийде ще сьогодні. Али ци могтиме сам він до лісу навідатися після того, що вдруге тут зробив...

Яків стояв і тримався за дерево. Боявся відпустити стовбура. Не того, що впасти боявся.

«Я втратив цей-бо ліс», – раптом подумав.

Рушив. Поволі. Нога за ногу. Хитаючись.

Через якийсь час він доплентався до болота. Машини не було видно. Значить, пішла під воду.

– Господи, прости мене, – сказав Яків. – Прости мене, Господи. Я погубив одну неправедну Душу, али й порятував одну.

А може, й не душу, а просто людську істоту, подумалось йому. Все одно. Не міг не порятувати.

«Я знаю, що Ти не простиш, – подумав Яків. – Як, певне, не простив і те моє колишнє смертовбивство. Я забагато взяв на себе, Господи. Али ж Оленку, тую дівчинку, мусив порєтувати».

«Прости й ти мене, лісе», – подумки попросив.

Тут він побачив на другому березі болота, далеко, звідти не міг побачити, а побачив – хтось там стоїть. Жінка.

Котра ж?

Придивився.

Неоніла.

Як тоді на березі Бугу.

* * *

Голос почув.

– Ци ти не перейдеш?

– Не перейду, – сказав.

Тихо шумів ліс. Стояла Неоніла. Дівчина на диво негарна, хоч і багата. Стояла і видивлялася.

«Я не мав наміру спокушати вашої дочки», – то його голос.

Здалеку.

Два рази його били в житті, так, що не міг опиратися. Перший тоді, за наказом господаря тартака. Коли Неоніла понесла від нього.

– Можу на вашій дочці женитися, – сказав. – Хоч знаю, що не віддасте.

– Не віддам, – сказав Неонілин батько. – Вона, може, на лиці й не вдатна, але тобі все одно не пара. Роботящий ти хлопець, але даремно мою доньку спокусив.

Тоді й сказав теї слова: я не мав наміру...

Сказав і пожалів, що сказав, хоч вони були правдою.

Спокушала вона. Али він не повинен був так казати. Бо чоловік. Бо... Тартак? Тартак важив тоже, от яка біда. Ніби чужий голос у ньому озвався, коли вночі в клуню на солому до нього прийшла Неоніла. Важив не тилько запах її розпашілого тіла.

* * *

«От яка біда», – подумав тепер Яків.

Треба було вертатися до доми. Від цього нікуди не дінешся. Треба було вертатися. Поволечки дибцяти й відчувати за спиною чийсь подих і чиїсь кроки. Того чоловіка, Ростислава. До самого села.

А Оленка сказала те, що й мусила сказати:

– Я не вірю, що він поїхав.

– Поїхав, чого б не поїхати, – відповів Яків. – Я його впросив.

– Ви його вбили, – дівчина дивилася очима, в яких, здавалося, от-от з’явиться зозуля – та, що кує долю – тільки кому? Йому, їй, обом, комусь невідомому?

– Чим би я міг убити?

Справді – чим? Обріз лежав у колодязі-могилі. Більше він йому не був потрібен. Обріз свого діждався.

Діждався... Діжда... Глухе німе відлуння заболіло Якову.

– Я не знаю чим, але відчуваю. Чуєте, відчуваю. Я знаю Ростислава... І ні вам, ні мені цього не простять. Ви думаєте, ви мене врятували ? Я ж його... Я ж його любила. Люблю. Кохаю.

Вона підбігла й затарабанила маленькими своїми кулачками в його старечі груди. Як Улянка. Як Зося... Яків відчув – от-от упаде. І таки захитався. Али не впав, а поволі осів на землю. Вона не захвилювалася. Повернулася і побрела кудись. Тильки біля хати озирнулася і щось сказала.

– Я його зрадила, – таки розчув Яків.

...Вона зникла на другий день. Нічого не взяла. У тому платтячку, що приблудилася, зникла.

Горда.

Записка лишилася. Клаптик паперу, а на ньому букви навскоси: «Прощайте, Якове Платоновичу, за все спасибі».

Йому ж лишила чекання. Рік, другий... Тепер п’ятий. Скільки? Спершу чекав повернення, а потім листа. Звістки. Без якої він не міг умерти. В якій мало бути хоч якесь коли не прощення, то... То надія?

11

Сам-самісінький. І Олька, сучка-пасучка, не йде, якби, мо’, й зусім загнувся, то тидень пролежав би, доки хтось не знайшов би. А мо’, й більше. А Олька, бач, як Оленка була, то сабанила на батька: нащо тая приблуда, повійниця, заразниця? А як Оленка здиміла, поїхала, напала враз: то ви-те винні, таточку, не тре’ було відпускати. Пропаде тая дівка.