Століття Якова - Страница 65

– Таки гарна жінка Віка, – казав Андрій. – Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

«Я найбільше шукав у тумані Оленку, – раптом подумав Яків. – Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

– Дідусю мій рідний, – почув голос.

– Дитино моя, зара’ встану...

Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

Здалося – туман бере на руки хату. Несе кудись.

– Тату, то ви мене чуєте? – то вже Андріїв голос.

І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

«Чогось шукають, як і я», – раптом подумав Яків.

– Ні, ні, ні, діду Якове, – сказав хтось. – Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

Шуміло у його бідолашній голові.

* * *

Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

– Ходім до лісу, Якубеку, – сказала раптом Зося.

– До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

– Може, ще брусниці напитаємо, – сказала Зося. – Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

* * *

...А туман все несе кудись його хату.

20

Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

Празник його, Якова! І родини.

Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ – то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...

А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:

– Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...

«Зараза», – подумав Яків.

Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.

А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.

Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати – до чого б то?

Допливе скоро до того берега? Але ж уві сні не доплив...

А таки допливе – як ни тепер, то в четвер.

І раптом подумав: якщо добре поміркувати – то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.

Озвалася мобілка. Натис кнопку, як учили.

– Знаю, що вже не спите, того й звоню, – засокотала слухавка Ольчиним голосом.

– Живий я, живий, і грамоту ци що там од того Презідєнта побачиш, – сказав Яків.

– Я й обідитися можу, – одказала Олька, али довго бурмоситися не вміла, почала повідувати сусіцькі новини – у Луцихи цеї ночі корова отелилася, таке смішне тилєтко, тилько коровка буде з зірочкою на лобі, колись побачите, не спиричайтеся, будите, будите ще й ходити.

Людка вчорась звонила, великий привіт, а неїн Васька на якіся змагання їде. Мале, а вже там чи то бориться, чи навкулачки б’ється. І всіх забиває. Та ни до смерти, то ігрища такі.

Потім прибігла Віка. Хоч і ранок, али вже геть прибрана, у кожушку свому білому.

– Все нормально, тату? Де болить?

– Ниде, – сказав Яків.

– Правду кажу – сьогодні ви ліпше виглядаєте, – сяйнула усмішкою.

Віка й погодувала кашею з гречки, якби малейку дитину – з ложки. На диво самому, йому не хотілося опиратися. Та Олька ще її застала. Завела свою пісню – хай уже батько-впертюх тутечки доживе до століття, раз затєвся ювілей у своїй хаті празникувати. Али після свята я заберу до себе, навіть не думайте, тату. Силою заберу, присяй-бі.

– Ліпше я заберу, – заперечила Віка.

– Та в тибе діти, шум, в мине красота і тишина.

Далі – всуціль ля-ля-ля і тра-та-та.

Він заплющив очі й задрімав. А коли розплющив, то довелося швиденько знов заплющити. Бо почув, як Олька зі сміхом розказувала, як до неї підбиває клинці відставник-прапорщик, що в родичів гостює. А він же на цільних півтора дисятка літ молодший. Що теї чоловіки собі думають? Їм аби баба.

– До мене теж один наш молодий вчитель став приходити, – тихо сказала Віка. – Позаминулого року до нас приїхав. Як у нас з Андрієм нелади стали... Я вас, каже, пані Вікторіє, давно кохаю. Як тільки побачив... Хлопчисько зовсім.

– Ну?

Олька засміялася, і вони тихо зашепталися.

Яків слухав і не слухав. Плив начеб кудись.

Пішли-пострибали нарешті сороки. Яків одягнув окуляри, поправив і тоді узяв до рук Біблію. Останнім часом любив одкривати Святе Письмо навмання, читати, хоч і розпливалися, і стрибали букви перед очима, доки стачило сил. Або й два-три рядки прочитати, а тоді лежати, навіть не думаючи про прочитане, а відчуваючи в тілі дивне незрозуміле блаженство.