Століття Якова - Страница 62

Яків затуляє долонями вуха.

І знову кабінет слідчого, де вже сидить Параска.

– Ваша дочка свідчить, що то був таки Тимофій Глущук, – м’яко, дуже м’яко сказав слідчий. – Вона вам просто не хотіла казати... Так, Парасковіє Яківно?

– Так, – видихнула Параска.

– Ну, от, – каже слідчий. – Потреба у вашому виступі відпадає... А виступить Парасковія Яківна, як безпосередній свідок злочину. Виступите, Парасковіє Яківно?

– Я вис... вис... вис... туп... вис...

Обличчя Параски кривиться, сіпаються губи, закочуються очі. Її починає бити пропасниця.

– Що з нею? – по-справжньому лякається слідчий.

– У неї чорна хвороба, – відповідає Яків.

– Чорна хвороба? Яка ще чорна хвороба? – слідчий вибігає з-за столу. – Перестаньте симулювати, громадянко Мех... Перестаньте!

Яків уже біля доньки, зовсім поруч. Параска рветься з його рук, падає на підлогу. Трясеться й ніби б’є поклони. Трясеться і б’є. Раз за разом.

– Епілепсія? – нарешті здогадується слідчий. – Чого ж ви зразу не сказали? – І до телефону. – Лікаря до мене. Негайно!

...Яків чує і не чує. Він далеко. Так далеко, звідки й вертання нема.

Оголошується перерва, – долинають слова.

Люди вовтузяться, починають виходити. З відчинених дверей у задушливий зальчик вривається свіже осіннє повітря. Яків лишається на місці. Не годен з нього піднятися. А ще здається – як вийде, у нього питатимуть. Про той виклик, про кабінет, слідчого, Параску. Про все питатимуть. Може, й про Трохима, хоч про те все нихто не знає.

Так і лишається сидіти. Закам’янілий. Зрештою починає гойдатися, мов сам себе заколихує.

А потім знову мука сидіння. Серед людей, під монотонний голос судді. Ци хто він там...

Та тут Яків дізнається те, що змушує шалено битися серце. Виявляється, Тиміш з документами вбитого ним якогось чоловіка дістався до Сибіру й там жив під цим чужим іменем... Цілих шість років жив з дружиною своєю. З Улянкою і дітьми...

Залом клубу вперше прокочується шум.

– Попрошу тиші, – каже суддя.

Не зразу, але настає тиша.

Тая тиша дзвенить у вухах Якова.

Досі дзвенить.

А на неї накладається чийсь шепіт. Він знає – то шепіт, то болісне намагання вимовити якесь слово.

То Параска, Парасочка, його найстарша, жива донька, виходить з того осоружного кабінету і йде крізь зал.

«Боже, що вона має казати? – думає Яків. – Ци скаже? Нащо, Боже...»

Не може пригадати тих слів, що каже Параска. Ни може. Летять вони, мовби у чорне провалля. Таке чорне, що й дна не видко. Тильки темрява там, внизу. Густа непроглядна темрява. А крізь неї лице доччине проступає. І чужі слова, ті, що неї навчили. Як Тиміш до хати зайшов, як... Дочка каже, а він кудись падає. У те провалля, у ту чорноту.

І постає перед очима чоловік, той чоловік...

Їхали із Олькою тоді до Артема на хрестини внуки. У Києві була пересадка. До якоїсь столовки зайшли неподалік вокзалу.

Він і побачив того чоловіка. П’яного, обірваного, хоч ще не вельми старого. Пляшки порожні од горілки стояли на столі, пиво недопите. І щось патякав той п’янізний чоловік. Знайомим здався. Ще й яким знакомим. Як уже перекусили, не витримав Яків, підійшов.

– Звиняюсь... лейтенант... Як там вас...

Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.

– Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...

– Ходімо, ходімо, тату, – то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.

– Ми что, знакоміє, мужик?

– Ходімо, тату! Татусю, ходімте!

Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.

– Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!

Завмирає Яків. Шарпається назад.

– Таточку, що ви-те надумали?

Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...

...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.

– Чо’ тобі, Якове? Зле?

– А що? – Він не може збагнути, де перебуває.

– Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.

Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин – грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?

18

Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

– Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

«Десь я її бачив», – думає Яків.

– Впізнаєте? – питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

– Улянка, – тихий зойк виривається з грудей Якова.

Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

– Ти тоже постарів, Яську, – шепче Улянка. – Хоч і не так, як я.

– Чого ти... Чого ти...

Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

– От яка я тепер, Яську...

Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

Виявилося – Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося – от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка: