Століття Якова - Страница 54

Того дня возив маму на Гуменці, до її сестри, тітки Рипини. Тітка тєжко хорувала, казала, що при смерті, хоче побачити сестру, а ще й найменшу свою гонученьку, котру тико раз на хрестинах і бачила.

Олька застрибала, заплескала в долоньки, довідавшись про мандрівку – на санях, крізь засніжений ліс, де й вовка чи лисичку мона побачити. Зося-менша й Уляся тож хотіли їхати, али їм тре’ було йти до школи. Тут Яків навіть посперечався із Зосею-старшою: він погоджувався взяти обох чи хоча б одну з доньок, кроме Ольки, ту ж Улясю, як меншеньку, із Олюкою (то вже Зоська так називала) – було б веселіш. Али Зоська-мама заартачилася: й так перед тимо тиждень викашлюкали, до школи не йшли, а ти ще хоч заново простудити. Мав Яків підозру – діло не тико в тому, що слабіли обоє дівок невдовзі перед тим. Зоська його, відколи дівчатка пішли до школи й обоє вчилися чики-чики, на «відмінно», загорілася бажанням зробити в майбутньому з них неабияких людей. Будете в мене знамениті, казала. Не те, що я ци ваш татко. Сама доскіпливо саморобні зошити перевіряла. Зося, казала, буде вчителькою, а Уляся інженеркою, а як захоче – пані дохтуркою.

– По сердечних, проше пані, хворостях, – казала Зося-мама, підморгувала й реготала, як вона вміла: заливисто й трохи з прокуреною хрипинкою. Як вона мріяла про майбутнє своїх дівчаток!

Яків так і не відучив неї смалити цигарки, після смерті старого Платона сама садила, вирощувала, сушила і кришила бакун. Раз Яків спробував уже накришену махорку викинути у відро, так таку бучу зчинила, як та грозавиця прошуміла, ще й дулася після того та в ліжку до себе не підпускала.

– Ти б своє махорище й на чоловіка проміняла б, – сердився Яків.

Ходила до школи й Парасочка-переросток, що встигла за «перших совєтів» два класи пройти, а типерка мусила наздоганяти. Правда, їй було не до науки, більше на гульки тягло – шістнадцятий рум’янив щічки та косу заплітав, і не могла діждатися, коли ж ту семирічку закінчить.

...Верталися із поїздки до тітки задоволені. Олька із бабцьою, хрещеною мамкою, набалакалися, і з котярою пухнастим, що під вечір уже втікав од своєї мучительки, награлася. Матір лишили – договорилися, що за тидень, десь так на Спиридона Сонцеворота, й забере назад Яків. Олька повагалася – їхати чи зоставатися з бабцьою, та таки вибрала – їхати. Бо ж дорога цікавою обіцялася – вечором, крізь ліс, де вовки очима світять, як їй та ж бабуся Параска розказувала. А ще Уляська, коли не збрехала, обіцяла зі школи принести справжнє золоте перо.

Авжеж, золоте, всміхнувся Яків, али збивати доньку не став. І йому буде веселіше їхати, жебоніння доньчине слухати. Трохи випив самограю, що тигіерка по селах почали гнати, ледь-ледь шуміло в голові. Ластів’я його, закутане так, що тильки й носика з-під вовняної хустки й видно було та двоє бистрих оченят, і справді то щось лепетіло про гостини, бабцю, кота та козу, з якою тоже познакомилася, то хапало його за рукав – тату, то не вовчисько он там?

– Мовчи, бо вітру набереш, зновика кашлюкатимеш, – сказав було Яків. – Ато дерево стоїть, сосна розкарячкувата.

Вогника вовчого, правда, так і не побачили. Свистів вітер у вухах, біг весело Гнідко. часом нетерпеливо пофоркуючи – певно, як і їм, хотілося скорше до доми повернутися. Наче теплом повіяло, коли хати загорєнські на шляху забовваніли. Село спало, закидане снігом, роботою, хай і не такою, як навесні чи вліті, зморене. Десь далеко чулися голоси – вечорничники чи що, зблимнув і погас вогник, а перший вогонь був у вікні їхньої хати.

9

– Ну, біжи, – сказав Яків, зсадивши Ольку з саней на землю. – Я Гнідка розпряжу та до хліва поставлю.

Донька побігла, Яків розпріг коня і вже, як заводив до хліва, до маленької стайні, наче скрик почув. Штовхнув коня за двері. Серце йокнуло. Його відговорювали їхати, пізнім вечором вертатися, так тільки відмахнувся – Зоська тривожитиметься, а зечепити його не зачеплять. У їхній окрузі, знав, сотня Чехури діє, а той Дубові, себто Тимошу, підпорядковується. То ж «лісовики», ци, як казали – «бульбаші», – не зачіплять. До того ж... Все ще приходили до нього хлопці з лісу, хоч уже без Трохима. Питали, правда, про Трохима, якого найшли край лісу убитим, та сказав, що вже біля села попрощався, а куди той пушов – не відомо. Вже ніби від хати свеї чув постріли, а піти до лісу побоявся.

Те, що в хаті побачив, з памняті николи не зітреться. Коло порогу стояла й кричала Олька. Посеред хати лежала в калюжі крові Зося, а в другій кімнаті, так само на долівці Зося маленька й Уляся. Обоє, видко було, прошиті кулями. А в тій кімнаті, коли вже лампу заніс, побачив у кутку на ліжку Парасочку, що з нажаханими очима тулила до грудей Артемка.

– Та... та... та... таточку, – ледве й вимовила, простягаючи до нього руки.

Як трохи вдалося її заспокоїти, то розказала, що вона на вечорниці до Катьки Смолихи пішла. Верталася, то тіні у вікні здивували, голоси. Спершу думала, що ви-те, тату, вернулися. Та заглянула таки в окно. І тамечки людей зі зброєю побачила. Воне говорили з мамою, питали, де ви-те, тату, обзивали маму польською сучкою та ще гіршими словами, вас, тату, красноармейцем, прихвостнем совєцьким.

– Чого ж їм мама не сказала, що я...

Він осікся під дивним і страшним доччиним позирком. Парасочка схопила його за руку:

– Тату, воне, як маму й сестричок убели, то хотіли й Артемка. Вже й до колиски підуйшли, гвера наставили. А їден їхній і каже: не тре’, товаришу лейтенант, він же все одно нічого не скаже, хто приходив. Не берімо й цього гріха на душу, каже. То й відійшле. А той, ляйтінант, засміявся й каже: хай живе, совєцьким гражданіном буде.