Століття Якова - Страница 49

К оглавлению

49

А попереду рвалися міни. Гриміло раз за разом. Вогонь пекельний палав. Крики. Крики...

– Пекло, пекло! – чув Яків бурмотіння.

От вони дістаються краю, за яким таки справжнісіньке пекло. Вибухи. Крики! Цілі фонтани крові. Тіла, що злітають у повітря й падають на землю.

– Впєрьод! Впєрьод, мать вашу! Я тоже тут! – то кричить лейтенант майже зовсім поряд. – За Родіну! За Сталіна уміраєш! Ето гордая смерть!

– До сраки така твоя родіна, – солдат, старший за Якова, кидається до лейтенанта і збиває з ніг, б’є копняками.

А тоді з перекошеним лицем, з ошалілими від страху й розпачу очима біжить далі. Біжить і Яків. Прощається в думках, що, мов птахи неждані, злітаються до нього, із матір’ю, Зосею, дітьми прощається.

«Все, гаплик, твою таку», – встигає подумати.

Міна розривається спочатку попереду, розриває того, що біжить перед ним, потім інша – навскоси збоку. Біль обпікає нижче коліна, десь у боку, потім над бровою. Ще встигає зробити крок, другий і падає, наче у півсні помічає, як світ робиться спочатку геть червоним, а потім чорним.

Частина четверта
Дожити до ста


1

Вибух, що закриває білий світ – хтозна, який у його житті, – і Яків прокидається. Різкий біль пронизує його тіло. Десь коло серця. Не можна й ворухнутися.

«Невже таки гаплик? – думає. – От тобі й століття. Три місяці всього не дожив. Нє, трохи більше. Али й штирьох не набереться».

Він лежав, не міг ворухнутися. Не міг і боявся. Колись так уже було. Тоді дохтурка, що мала дивне, незвичне для села ім’я – Вікторія, сказала, що, напевне, у нього був мікроінфаркт. Хоча серце у вас, Якове Платоновичу, сказала, як у молодого. «Того й живу», – подумав Яків. Авжеж, на серце не скаржився ніколи. Од покійного батька таке дісталося. Той смалив тютюн, як холєру, нажив болячку в льохких. Олька тепер каже, що, судячи з усього, був у діда Платона рак, али що вона може знати, й ни бачила, щитай, діда николи. А серце було добре, як і в нього, Якова. Стико пережив, стискалося хіба, али ж ни боліло. А тут – мікро... Господи, й вимовити трудно. Раптом засміятися з тої вимовлячки захотілося, тико ж повернутися не мона, й коли сміх прийшов, то різонуло, аж в очах потемніло. Йолькина мати, потемніло, хоч у хати й так темно, як у ступи. Артем, той каже – як у негра в дупі. Та нє, не в дупі, в жопі, каже, по-тамтешньому, і вже по-своєму, по-московськи. Непутьовий син у нього вийшов, хоть і офіцер. Кіко раз до себе кликав, се’дно ж роботи там не має. Али нє, сидьма сидить у тій своєї Расєї.

«Якби був той маленький телефон, то подзвонив би», – подумав Яків.

Ті телефончики, мобілки, типерка, щитай, усеньке село має. Помрете, казала Олька, то й нихто не довідається. Хіба я прийду, та пізно буде. А так би подзвонили, коли що. Ніби він міг би подзвонити, як умре. Дурна баба, хоть і дочка.

І тут Яків почув дивний звук. Наче хтось тихенько, зовсім тихенько з тамтого боку стіни пиляє. Маленькою пилочкою, мовби боїться хазяїна сполохати. Злодії? Та злодії нинішніх часів через двері нахабно лізуть, а то й геть теї двері виламують. Тоді що ж то таке?

Яків таки усміхнувся. Не засміявся, а посміхнувся. Бо зрозумів – то сюрчить цвіркун. Авжеж, цвіркун, цвіркунисько. Запізнілий гість, неспальникякийсь осінній, що не знати чого озвався.

«Відспівує він мене чи що?» – сердито подумав Яків.

Зараза мала, все більше й голосніше сюрчить. Може, який піп, батюшка цвіркунячий?

Тут йому прийшла химерна думка – вони ж обоє цвіркуни. Бо ж те прізвисько перейшло не знати чого. Покійний батько казав, що його прабабусю, яка рота не закривала, і балачки нестримні вела, і в хорі церковному співала, Цвіркунихою прозвали. Так і повелося. А тепер і Ольку так позаочі кличуть, сам чув – Цвіркуниха. І Зосю так, бувало, прозивали – тая полька-Цвіркуниха. Полька Цвіркунова.

«Кепсько мині, Зосько, – подумав Яків. – Ни доживу, певне, до ста, як хотів. Ни доживу. Та й нащо? Затарандорила то Олька – мусите дожити. Ви-те ж у нас, як Мотрунка Песиха вмерла, найстаріший в селі. А того ни розуміє, дурна баба, що давно моє місце коло Зосі».

Цвіркун стих. Одспівав, виходить. А він ще живий. Хоть і ворухнутися не може. І в очах від однієї думки темніше за цюю довгу ніч темніє.

Яків поворухнувся. І зновика провалився кудись у безвість.


2

За вікном все ще стояла густа осіння нічаниця. І ще хтось стояв. У вікно заглядав. І Яків знав, хто то. Не Зося, ой, не Зося. І не злодій та душогуб якийсь.

Стоїть і проситься до хати Трохим, як не раз уже бувало. Бувало, й не витримував, виходив за поріг. Трохим тоді у темряву відступав. Тилько він чув, як дихає важко. Як тоді на стежці.

Теперка вийти не міг. То й став просити Трохима до хати. Хай би зайшов, розплатився. Він на все давно згідний.

Не зайде. Бо дух, ци примара, ци тінь невидима, зіткана з самої ночі, не може зайти. Тилько приходить. І кудись проситься.

В душу? У пам’ять?

Яків, бувало, навіть чарку йому наливав. Ставив на підвіконне.

«Зувсім солома поїхала», – казав тоді собі.

Али й на другий раз ставив. І на третій.

* * *

Четверо їх приходило. З пізньої осені сорок п’ятого, ще пізнішої, ніж теперка. Коли вперше постукали, щоб погрітися.

Четверо. Боївка. Потім ще і взимку, і навесні, й літом. По одному й по двоє. І четверо. Тилько під осінь один змінився. Явтуха Гупалівського вбили. Казали, коли на машину з якимось начальством нападали. На зміну йому прийшов Женік, Геник, тоже з сусіднього села. Зусім хлопчина молодий, на школяра схожий. Казав, що батька його замучили в емгебе за сотруднічество, от він до лісу й пішов. Шкода було Геника Якову й усіх їх шкода, тих хлопців.

49