Століття Якова - Страница 45

– О, русіше пферде! Зер гут!

Підскочив, хомута на шию накинув. Так і йшов Яків з хомутом, боячись зняти, через всеньке чуже місто.

Яків йшов через місто, вже побомблене, похмуре, і здавалося, прямує кудись навік – у світ чужий-пречужий, такий, що от-от пащу, пащеку, як великий звір, роззявить і поглине. Поглине навіки.

Завезли їх, як виявилося, у Сілезію, місто Кенігсгут. Тут помістили у табір і на другий день до роботи поставили. Робота випала – вивантажувати з вагонів руду і тачками на завод, до доменної печі возити.

Звик Яків до всякої роботи. Годували поганенько, та чи йому жалітися. Зміг і письмо своїм написати. Правда, сусіди по бараку попередили, котрі вже довше тут жили – писати треба, як добре живеться і працюється, бо іначе не пропустять. Так і написав.

Гірше було инше. Навіть не сум, що часом переростав у розпач, не так гнітив, як те, що побачив десь через місяць тієї каторжної роботи.

Чоловік, який віз тачку перед ним, спіткнувся, впав. Схопився за груди. Хапав, як риба, викинута на берег, повітря. Яків нагнувся над ним, озирнувся, шукаючи очима, де б знайти хоча б воду.

– Век!

Двоє охоронців підскочили до чоловіка. Взяли за руки й ноги і потягли. Потягли до роззявленої, червоної вогняної пащеки печі. Розгойдали, кинули в піч. Жахливий крик пронизав гаряче повітря цеху.

Яків зойкнув і заплющив очі. Отямився од удару нагайкою. Поспішно повіз тачку. А вертався назад – била пропасниця.

17

Вижити, вижити, вижити. Ті слова він твердив собі, лягаючи спати й прокидаючись. На його очах ще двічі «доходяг» вкидали в піч. Знову здригався, тамував у собі крик, що рвався з грудей. Молитви твердив, які знав: і «Отче наш», і до Богородиці звертався, і до святих Миколая, Дмитра-великомученика, чия церква в їхньому селі була, і Пантелеймона, котрого у них в селі Паликопою прозивали, бо ж на жнива припадало те свято, і грім чєсто гримів, а в тих, що того дня робили, блискавка могла копу запалити. І ангелу своєму і заступнику апостолу Якову, брату Сина Божого, молився, сам складаючи невміло слова, що благали про заступництво.

А раз, десь під кінець літа, приснилося, начеб він не сам везе тачку, а вдвох. За другу ручку якийсь старий з бородою тримається.

– Хто ви-те? – питає Яків.

– Хіба ти не знаєш? – каже чоловік, що взявся помагати. – То ж я, Яків, брат Ісуса.

– Ісусів брат? А хіба ти не Ісааків син?

– Той Яків до тебе не прийде. Він досі печалиться, що брати продали його улюбленого сина Йосипа до Єгипту. Хіба не читав тобі батько Святе Письмо?

– Али ж той Яків сам пуйшов до Єгипту, до свего сина, хіба нє?

– Той Яків надто старий, щоб прийти до тебе. Я тебе захищатиму.

– А як тут опинився, в цим пеклі? – дивується Яків. – Ти ж мій ангел, то маєш бути невидимим.

– Так треба було, – відповідає апостол Яків. – Брат мій Ісус послав мене сюди, аби, коли тебе у вогонь кидатимуть, піти в піч замість тебе.

– Не треба, ваша святосте, – каже Яків. – Я до кінця своє вистраждаю.

– Ти мусиш жити, – апостол хмурить брови. – Хіба забув, хто тебе вдома чекає?

Він відірвався від тачки й полетів. Розчинився у небі. А Яків прокинувся. Лежав і важко дихав, геть увесь спітнілий, у просякнутому людським потом, немитими тілами, смородом брудної одежі й хворобами бараку. Барак спав, сопів, хропів, бурмотів. Час од часу хтось скрикував уві сні.

«Содом і Гоморра, от вони – Содом і Гоморра теперішні, – подумав Яків. – Атам ніч. Усі ми покарані за гріхи наші. І я покараний. Та все ‘дно жити хочеться».

Те – жити хочеться – сиділо в мозку й грудях.

Інколи йому здавалося, що наяву разом з ним везе тачку з рудою апостол Яків, і тоді ставало не так страшно.

Може, й справді ангел-апостол його порятує?

Хоч яким би не був стомленим, увечері мусив відчищати свою поруділу за день від пилюги робу (робочий костюм, як називалася одежина), а також обов’язково начистити до блиску ваксою густо пропилючені черевики. Інакше ризикував, як і інші, отримати десять ударів палицею за неохайний вигляд. Такими любителями чистоти були ті, хто вигадав цей та інші табори. Це пекло, де все мусило бути: і раби, й предмети, якими вони користувалися, – чистим, охайним, начищеним до блиску й акуратно складеними перед сном, щоб зранку забруднюватися знов і знов, доки не ставали непотрібними нещасному в’язневі.

Дорога. Од складу з рудою до цеху, де зяяла пащею тая піч. Поговорювали, що німці оживили цю стародавню домну недавно, коли металу забракло для їхньої армії. Наче з давніх-давен із не знати якого мороку змій виліз із страшною огняною пащекою, щоб людей поглинати.

А на початку зими сталася подія, котра справила на нього не менше, а то й більше враження, ніж той сон. У бараку жили різні люди – українці, поляки, чехи, серби, словенці. Знайомилися, спілкувалися, вчилися инших мов, інколи чимось мінялися. Мав приятелів і Яків – Терешка з-під Кам’янця-Подільського і Славоя із міста Марибор, десь там, казав, за Рудними горами, за Дунаєм, а далі ще, за другими горами – Альпами. Часом розказували: Славой про свої гірські краї, Яків про свої – лісові. Через півроку вже й добре розумілися між собою. Мав Славой сина, жінка там тоже лишилася груба, десь уже й доньку мала родити, бо, казав Славой, що до липня й доньку хоче.

Того ж чоловіка Яків не знав, тико стрічалися на дорозі з тачками, найчастіше навстріч ішли – як Яків із повною, то він із порожньою, як він повнісіньку везе, з усієї сили натужачись, то Яків свою спорожнілу котить. Був чоловік на вигляд ровесником Якова, тоже десь за тридцять, ну, може, до сорока. Високий, худий, виснажений. І якось подумав Яків, стрітивши його на страдницькій рудній дорозі, коли той спинився і закашлявся надсадно, а тоді захаркав кров’ю, що недовго, ой, недовго вже йому руду возити. До чоловіка тоді підскочив охоронець, чоловік злякано сахнувся і став гарячково запевняти, що все в порядку, зараз хвилю перепочине й поїде далі, хай пан начальник не гнівається. Говорив польською, тож зрозумів Яків – поляк. І, видно, не з простих, судячи з лиця та рук, обдертих, з тонкими пальцями, до роботи тяжкої не звиклих.