Століття Якова - Страница 36

Зося відстояла право лягати в ліжко голою, як звикла з ранньої юності, відколи пішла з дому, що спочатку найбільше обурювало свекруху. Вона могла навіть пройтися вночі в сіни голяка, незважаючи на шипіння з печі: «Безсоромниця!»

Зося не кинула звичку палити, точніше кинула, але через якийсь час відновила й вечорами, сидячи на лавці коло хати разом з свекрухою, тягла міцний смердючий самосад. Свекруха теж плювалася – де то видано, щоби жінка курила, – але Зося мовчала, а що заступатися став Платон, то й перестала зважати на те бурчання.

Про що вона думала, сидячи на колодах чи лавочці сільськими вечорами й затягуючись міцнющим самосадом, поруч з дідом, що надсадно кашлюкав, але не кидав палити, про що думала ця горда колись шляхтянка, вдивляючись зеленими, кольору нестиглої сливи, майже кошачими очиськами у темряву, що огортала село – про те знала тільки вона сама... Тільки вона та Бог, якщо знаходив час помітити у сутінках, що огортали це поліське, загублене серед лісів і боліт село, два маленькі вогники від цигарок...

Зося на диво легко сприйняла сільську звичку під довгими товстими спідницями (взимку одягали дві, а то й три) не носити майтечек, себто жіночих трусів. Сміялася, що тепер і вона живе разом з вентиляцією і готова в будь-який момент віддатися рідному чоловікові – навіть у полі: на косовиці чи жнивах.

Свої пошиті одежини берегла у куфері й тільки іноді перебирала й дивилася, як на щось, що заблукало невідомо з якого світу. Святкову одежу, але вже сільську, купила за гроші, привезені з собою.

Вона, звикла до іншого життя, раптом відчула, що те, що раніше викликало огиду, має якийсь сенс. Хоча не раз питала себе – в ім’я чого живуть чи, швидше, існують ці люди? Відповіді не було. Хіба що так угодно Богу. В ім’я чого так тяжко працюють коло землі посеред цих болотних випарів? Відповіді не було. Хіба що... Заради самого життя... Чим вони провинилися в Отця Небесного, що Він прирік їх на таке життя й такі муки? Відповіді не було. Вона шукала виправдання цьому існуванню й не знаходила. Часто ночами або на самоті вона крадькома плакала. В будь-який момент могла б покинути це життя, цю вбогу оселю, але лишалася. Іноді їй здавалося, що тримає тут не тільки любов, кохання до Якова, а щось більше. Щось таке, що взагалі неможливо пояснити й осягнути розумом. Вище за неї і її розуміння.

Через вісім місяців після прибуття до Загорян Зося Мех, уроджена М’ялковська, народила доньку. За її наполяганням, хоч священик пропонував за святцями інше ім’я, маленьку нарекли Параскевою.

– У нас буде дві Параскеви, матусю, – сказала вона до свекрухи. – А дві Параскеви, я десь читала – на щастя.

Свекруха засяяла. Яків усміхнувся.

Пологи, звісно, приймала бабка-повивальниця у цій же хаті. Зося кричала і в забутті лаялася по-польськи.

Коли їй показали донечку, дали маленьку істоту до рук, Зося вдруге перенесла щось схоже на видіння. їй раптом здалося, що до скромної оселі, освіченої скіпками, вставленими у горщик, залетів великий птах. Тільки цього разу білий. Ні, маленька біла пташка. З казки, що їй колись розповідала мама.

Вона притулила крихітне створіння до грудей і раптом відчула, як по щоці котиться сльоза. А звідкись, з якоїсь незнаної глибини, наче з-за вікна, за яким шумів весняний дощ, чи з самого космосу, у її голові з’явилися слова, що вона пам’ятала ще з гімназії, рядки, польські, звісно, «Молитви» Ципріяна Норвіда, які вона не забула:

До мене промовляв ти, Пане Боже,
Всім тим, що є, і всім, що бути може,
Темнотами, світаннями, рукою
Підтримки в боротьбі зі світом, грою
Тих розкошів, що дужчі сяйнотою
За сьоме небо – це на поглум схоже –
І найсолодшим твоїм даром, Пане,
Сльозою співчуття в скорботнім оці,
Сльозою, що, мов небо осіянне,
Виблискує в блакитнім оболоці...

– Що вона шепче? – затривожилася Параска. – Може, їй зле?

– Вона, певно, молиться по-свему, – сказала повивальниця. – Хай, не заважєй...

7

Вже на першому році Зосиного життя у селі її запросив до себе солтис, Пьотр Гура. То був суворий, владний чоловік, котрий не вельми ладнав з місцевими селянами. Частково тому, що надто точно вимагав дотримувати букви закону і немилосердно карав зловлених на браконьєрстві чи навіть хуліганстві. Частково тому, що вважав: геть усі мешканці ввіреного села мають говорити по-польськи, раз уже є громадянами Жечі Посполитої.

Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Звісно, польською.

Солтис: Заходьте, прошу пані. Давно хотів з вами зустрітись. Сідайте, будь ласка.

Зося: Дякую.

Солтис (після паузи): Я хотів би з вами поспілкуватися, але не лише... Вибачте, що скажу... Я навів про вас деякі довідки... Самі розумієте, службовий обов’язок і таке інше.

Зося: Сподіваюсь, я благонадійна.

Солтис: О, так, пані М’ялковська.

Зося: Пані Мех.

Солтис: Так-так, прошу вибачення.

Зося: Отже, ви справді навели довідки...

Солтис: Так, і знаю, що ви з гарної і давньої шляхетської родини. Більше того...

Зося: Більше того...

Солтис: Ви були нареченою графа Собєського і мали ввійти до однієї з кращих, найбагатших і найродовитіших сімей Речі Посполитої.

Зося: У вас справді дуже вичерпна і достовірна інформація.

Солтис: Я не хотів вас образити, шановна пані. Але я не здатен збагнути, чому ви зробили вибір на користь... на користь... Чому ви вибрали...

Зося: Простого селянина, поліщука, по-вашому – хама.