Століття Якова - Страница 34

А потім – той шлях до вокзалу.

Вона йшла тоді попереду, а перед тим вдосталь насолодившись його збентеженням і досадою. Здавалося – ось-ось він вистрелить у спину. Якщо й не вистрелить, то зіб’є з ніг. Повалить у сніг і копатиме ногами. І вона... вона не боронитиметься. Або, навпаки, закричить. І його посадять за насильство над нареченою офіцера.

Яків пройшов усю дорогу мовчки. Мовби й справді не знав її. Чи забув? Забув?

4

Саме у Варшаві, точніше, в палаці біля Варшави, розкішному двоповерховому палаці, переповненому кришталем, дорогими меблями і картинами, після ночі кохання в поїзді, після ще палкішої ночі в просторій спальні, відведеній їй, куди Кшиштоф прийшов, – після всього цього, під час передвесільних відвідин палацу, саме до спальні серед темної серпневої ночі залетів чорний птах. Зося відчула його присутність, лежачи поруч чоловіка, котрий годину перед тим шептав їй найніжніші слова, які вона досі чула.

Слова, сказані щиро. Вона відчувала це інтуїтивно. І ще якось... Не змогла б пояснити, але почувала.

І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею. Зося нічого не бачила в суцільній темряві, але вона знала, що це. Вона знала, що до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів невидимий чорний птах. Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама.

І все ж вона побачила... Побачила маленький овальний предмет, який птах-невидимець зримо тримав у невидимих лапах. Вона здригнулася – то був маленький срібний медальйон з її фотопортретом усередині. Цього медальйона вона подарувала Тадикові, Тадеушу Маєвському, першому своєму чи то коханню, чи захопленню, витвореному її палкою нарцисичною уявою. Уявою, що стала реальною трагедією. Чи привела до трагедії. Ах, яка різниця, але ж вона подарувала той медальйон, якого Тадик-зрадливець обіцяв носити на грудях, як найбільшу дорогоцінність. Де він тепер, той медальйон? Той негідник викинув на смітник, продав, перед тим комусь показував і сміявся? Зося не раз хотіла поїхати і забрати медальйона, але не дозволяла гордість. А ще на перших порах наївна віра, що саме медальйон допоможе повернути Тадика.

І ось він тут. Вона зримо бачить цей маленький овал. І тремтячи, мов у пропасниці, простягає до птаха руки. Й тихо, приглушено скрикує. Від того скрику ворушиться вві сні Кшиштоф.

Бурмоче:

– Що з тобою, кохана?

– Спи. Мені приснилося...

Кшиштоф, Кшись, Кшишик засинає. Його рука торкається її живота. Несподівано Зося боїться, що та рука поповзе вниз, до лона, до того місця, де він двічі ввіходив цієї ночі. Вона зіщулюється. Чого б то? Що трапилося? Нема й не було ніякого, жодного птаха.

– Марево, – шепче Зося пошерхлими вустами.

І здригається. Бо в її руці затиснуто медальйон.

«Цо ж то таке, Матка Боска?» – подумки питає вона.

Лежить довго й заціпеніло, боячись розтиснути пальці.

Зрештою тихенько скидає Кшиштофову руку. Встає, навпомацки добирається до дверей. Вона геть гола, але не наважується у темряві шукати одежу. Тихо відчиняє двері спальні, йде довгим коридором. Тут нема товстих штор, а у вікно біля інших дверей зазирає місяць. Зося підходить до вікна й нарешті розтуляє свою маленьку жменьку. На долоні щось зблискує. Але це не медальйон. Зося нагинається. На долоні лежить маленька срібляста мушля. Звідки вона взялася?

Зося пригадує – бачила її ввечері на столику біля ліжка. Отже, сама взяла до руки? Звісно, сама. Вночі, мимоволі. Чи ще до... до... до кохання. Так, вона кохалася з мушлею в затиснутій жмені. Мушля врізалася боляче в її долоню.

Мушля наче була її талісманом, оберегом. Від кого й від чого? Невже від неї самої?

Вранці вона сказала Кшиштофу, що не може стати його жонкою, його дружиною. Тобі було погано зі мною? Ні, поспішно сказала Зося, було дуже добре. Дуже добре? Тоді в чому річ? Я тебе чимось образив? Ти, здається, прокидалася вночі? Так, прокидалася, але не в цьому річ.

Зося стояла вже вдягнута.

Мушля знову лежала на столику.

– Тоді в чому річ?

– Я не люблю тебе, Кшисю, – сказала вона. – Не кохаю. Вибач, що так кажу. Я намагалася тебе покохати.

– Ти погналася за нашим титулом і багатством? – примружився Кшись.

– Ні. Ні. Це правда. Бо якби я погналася, то хіба казала б тобі це зараз...

Зося спинилася. Закрутилася голова, і вона подумала – чи, бува, не вагітна? Але це вже не мало значення.

– Зрозуміло, – сказав Кшись. – І хто ж той інший, я можу знати, моя кохана пані?

– Ти його знаєш... Твій денщик.

– Що? Цей хлоп... безрідний хам...

– Він не безрідний.

Кшиштоф Собєський зареготав. Потім раптово перестав і показав їй на двері. Все ж за дверима наздогнав і сказав, що мають не показати перед батьками, що між ними щось трапилося... Не треба травмувати батьків, надто маму з її хворим серцем.

– Добре, – сказала Зося.

«Що я зробила? – подумала вона. – Я втрачаю цілий світ... А взамін, що я отримую взамін? Кохання? Як його дістатися і як повернути? І що мене чекає...»

5

Як же швидко скончило шє наше щенстє, муй коханечку...

Ці слова Зося вимовила через тиждень після того, як приїхала. Вона вже сказала перед тим, що згодна лишитися з ним в цьому осоружному селі. Нехай буде, як буде. Може, згодом вона його переконає. Вона вже скинула свою панську одежу і вдягла куплену в кравчині-жидівки Сари селянську спідницю й кофтину.