Другий приїхав через тиждень на машині. Гарній довгій чорній машині. Із затемненим склом. Коди виліз із теї машини, Яків побачив, що й костюм у чоловіка дорогий – чорний, з ледь помітною смужечкою. Тилько краватки не було. Комірець білої сорочки не застібнутий, навіть два ґудзики не застібнуті, й з-під сорочки видніється цілий корч чорного закрученого волосся. Таке ж саме, аж смолянисте волосся в чоловіка, котрий вийшов з машини, на голові.
«Я ніби ждав його», – подумав Яків.
А таки чекав, бо чого б кожнісінького дня за ворота виходити? От тільки не на такій машині виглядався, швидше, взагалі без машини, пішадрала, як той, що в джинсах і курточці потертій. А бач, цей приїхав.
– Яків Платонович, якщо не помиляюся? – сказав чоловік поштивим приємним голосом.
– Я, – одказав Яків.
– У вас проживає громадянка Краліщук Олена Віталіївна? Я не помиляюся?
Такий був у нього приємно-впевнений, і в той же час вимогливий голос, голос начальника, що Яків сказав:
– Проживає. А ви-те хто їй будете?
– Я її господар, – сказав чоловік.
– Господар?
– Ви дивуєтесь? Все в цьому світі має господарів. Цілі колективи й держави. Сім’ї й навіть циганські табори. То чому б окремо взятій особі, тим більше такій, як та, що ви пригріли, не мати свого господаря? Логічно, чи не так, Якове Платоновичу?
Чоловік говорив убивчо-спокійно. Ввічливо. Грамотно. Вельми грамотно, не простий чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?
Дівчину?
Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі.
Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.
Спинилася. Дивилася на прибулого...
Дивилася так...
Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.
Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.
«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», – ось як казала бабця.
А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:
– Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?
Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.
Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий – Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.
– Я...
Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.
– Я... Ти... Приїхав мене забрати?
– Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?
Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.
– А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?
– Зна...
Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...
– Я...
– Ти мене досі любиш?
– Так...
Яка мука була в короткому слові – Яків аж здригнувся. Оленка...
– Тоді марш в машину, – вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.
– Я візьму речі, – несміливо сказала Оленка.
– Ніяких речей. Вперед!
І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.
– Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, – сказав Яків. – Раз ви од мене забираєте...
– Ви хочете компенсації за турботу про неї? – Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. – Будь ласка. Гадаю, вистачить?
– Не в тому річ, – одказав Яків. – Грошей мені не треба...
– То в чому? – спитав чоловік.
– Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?
Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.
Добре, – голос чоловіка ледь полагіднішав. – Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.
Чоловік кинув гроші на землю й пішов – упевненою ходою справдешнього господаря – і не лише цієї дівчини – до машини. Оленка повернулася лицем до Якова. Стала наближатися. Тремтіла.
– Як його звати? – спитав найперше Яків.
– Ростислав.
– Хто він тобі?
– Довго розказувати. У нас п’ять хвилин. Скажіть щось інше, Якове Платоновичу. Або.. Ні-ні, мовчіть. Я вас буду довго пам’ятати. Ні, не так... Завжди... Доки житиму...
Вона казала тихо. Трусилася, мов у пропасниці, й казала. Страшні приречені слова.
Яків подумав раптом – майнуло, мов спалах далекої, ще без грому блискавки – що цю втрату він не переживе. Надто старий. Щось таке було у цій дівчині... Прив’язався так, що відв’язати – ніби бинта з рани передчасно віддирати.
Али спитати мусив. І спитав.
– То він... То він зробив тебе... тою...
– Наркоманкою? – здогадалася Оленка.
– Так.
– Він... Але... Тобто не зовсім він... То було покарання... Не питайте – за що... Я справді його любила... І, мабуть, люблю...
– А він?
– Це не має значення, – видихнула Оленка.
– Не має?.. Що ж то за покарання таке...