Століття Якова - Страница 18

– Бульба смачна, – сміється капітан.

«Еге ж, смачніша за панські лагодзінки», – трохи злостиво думає Яків.

Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях – князь на своєму вороному, а Яків – на червоному. Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні. Справжні улани. От би заприсягнувся Яків, що у ті миттєвості не тільки почувається, а й є тоже справжнім паном. Пан Якуб Мех! Гех!

Їдуть до казарми, й уже неподалік розташування їхнього уланського полку. І саме на вулиці, що веде до брами кавалерійської частини, бачать двох дівчат у довгих спідницях і легких світлих блузочках, з капелюшками на гордо поставлених голівках. Коли порівнюються з ними, дівчата обдаровують захопленими поглядами, пустотливо сяють їхні очі, вони, мов за командою, здіймають у вітанні ручки в тонких білих рукавичках, наче з срібних павутинок зітканих. Капітан Едмунд прикладає руку з двома відставленими пальцями до конфедератки і раптом нагинається й на ходу хвацько хапає ближчу з дівчат під руку. Під захоплений вереск підіймає й садовить поперед себе на коня.

– Нєх пан Якуб не позостає, – сміючись, каже.

Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере – Боже, яка тендітна – і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.

Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом – як там, по-панському, дух чи духи – пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.

Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина – Боже! – торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, – грім і блискавка!

Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову – як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту – тиждень гауптвахти.

«Хоч місяць», – думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.

2

Оленка:

– Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.

«Я й так мовчу, – думає Яків. – Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»

Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.

Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.

– Серпень з вереснем стискають один одному правиці, – раптом каже вона і пояснює: – То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий – налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?

– Напиши Валькові, – каже Яков.

– Он як...

Вона злазить з лавки і знову сідає на неї. А тоді легко зістрибує. Стає – рученята в боки. На кішку, що от-от пазурики випустить, схожа.

– Он як? Радите написати? Думаєте, між нами щось було?

– Вам видніше, – каже Яків.

– Господи, ну чого ви такий спокійний, – Оленка сплітає руки, хрускають пальці. – А ще, судячи з усього, прожили бурхливе життя.

Яків дивиться на неї і старається щось збагнути.

– Бурхли...

– Бурхливе, – підказує Оленка.

– Бурхливе, кажеш? А в тебе яке?

Вона скупо й гірко усміхається. Ця гіркота, збентеженість неїна лякають Якова. Щось трапилося – розуміє, а що – боїться спитати. Бо вона, цяя дівка, як наполохана пташка, що звідкілясь прилетіла налякана, мовби з пазурів шуліки вирвана, і тилько на сідало сіла й заспокоїлася... Та щось же затривожило...

– Непутяще у мене було життя, – каже Оленка. – Непутяще, хоч і моє. Я його вже ніби закреслила, а в нову річку ввійти боюся. Не хочу, діду мій Якове. От яка біда. І ніхто нічого не порадить. Навіть ви. Ви-те, як у вас кажуть. Ви-те...

А потім вона сказала, що піде до Ольки. До вашої доньки, Якове Платоновичу. Ще самотнішої, як вона. Бо в неї, Оленки, бач, є вже він, дід, близький, хоч і чужий. А в Ольки...

– Ти мене обіжаєш, доцю, – сказав Яків. – Обіжаєш... Бо Олька...

Хотів сказати – сама винна, але стримався. Бо то ніби й неправда, він теж добрий, карахтер у нього тоже не з медом... І не сметаною на булку мазаний.

– Пробачте тоді, дідусю, – сказала Оленка. – Та до пані Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...

І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.

Століття Якова - Страница 18

2

3